«Раніше ти була одна, а зараз із тобою спільнота»: як Позитивні жінки у Кривому Розі виборюють безпеку для жінок

Повномасштабна війна принесла в наше життя величезний стрес, і, на жаль, у багатьох родинах він посилює домашнє насильство.

Про те, як розпізнати біду, чому жінки часто зневірюються в системі захисту і як команда Позитивних жінок виборює безпеку для кожної – говоримо з координаторкою нашого Безпечного простору у Кривому Розі Наталею Торліною.

– Наталю, за твоїми досвідом, чи побільшало випадків домашнього насильства за час повномасштабної війни?

–  Так, і значно. Війна ламає людей психологічно, накопичується агресія, яка часто спрямовується саме на найближчих. Жінки почали частіше шукати допомоги, але ми про це, на жаль, дізнаємося не одразу. Зазвичай вони відкриваються випадково – у розмові з психологинею, чи коли приходять до наших безбар’єрних гінекологічних кабінетів. Коли жінка відчуває, що вона в безпеці, вона починає говорити про такі речі, що мороз по шкірі.

– Можеш розповісти про один з таких випадків?

– Так, якраз нещодавно ми допомагали жінці, яка довго потерпала від домашнього насильства з боку співмешканця.

Оксана – мама двох синів, 18 та 9 років. За освітою – бухгалтерка, але вже довго не працювала, бо через постійні побої й синяки, які змушена була ховати, просто не могла ходити на роботу. Фінансово ледь витягувала завдяки державним виплатам на молодшого сина й невеликим грошам, якими допомагала мати того самого співмешканця. Але він навіть це контролював.

– Оксана зі спільноти ВІЛ-позитивних жінок?

– Так, вона живе з ВІЛ. Власне, так ми з нею й познайомились – вона відвідувала наш Безпечний простір. І саме ВІЛ був для її співмешканця інструментом, щоби тримати жінку біля себе. Він шантажував її, погрожував, що розповість усім знайомим Оксани, яка вона «снідозна», не відпускав по терапію (через це певний час ми приносили ліки їй додому). А навіть коли вона й отримувала АРТ, викидав все в унітаз.

– Навіщо він це робив, невже не розумів, що від терапії залежить її здоров’я і життя?

– Він взагалі не вірив в те, що ВІЛ існує. Але вона, на його думку «вірила» і цього було достатньо. Певно це його також дратувало, бо варто було Оксані залишитися вдома з ним без старшого сина (якого чоловік трохи боявся), починалось пекло. Він погрожував молодшій дитині ножем, вибивав вікна і двері, трощив все в квартирі. Останній раз побив Оксану так, що зламав їй переносицю, ще й усі її документи спалив.

– Вона не викликала поліцію?

– Викликала. 7 разів. Кожного разу йому виписували тимчасові заборонні приписи, але якогось реального покарання чи ізоляції не було. Він усе одно повертався й продовжував робити те, що й робив. Вже потім Оксана розповідала нам, як соромно їй було перед сусідами і перед самими поліцейськими, що так часто звертається до них. Тому в якийсь момент обрала для себе просто мовчати й терпіти, аби лише не відчувати ще й цей сором знову.

– Як вона зрештою зважилась звернутися за допомогою?

– Наша кейс-менеджерка Ірина зустріла її якось на зупинці й буквально за руку привела в Безпечний простір на групу взаємодопомоги. Співмешканець тим часом таємно йшов слідом за ними аж до нас, і коли вони зайшли в приміщення, почав і собі ломитися в двері. Мені довелося самій вийти й сказати йому, що тут жіноча організація, що він лякає дівчат, і що я зараз викличу поліцію. Він злякався й відступив на вулицю, а згодом утік. Ми сіли поруч з Оксаною в кабінеті, і я сказала їй:

«Послухай, раніше ти була одна. А зараз із тобою громадськість і наша велика спільнота. Ми будемо поруч і не дамо більше тебе ображати».

Вона плакала, не знала, що робити, та зрештою нам таки вдалось переконати її поїхати в Кризовий центр.

– Чи добре все пройшло?

– Направду це стало справжнім іспитом для всієї нашої команди. Коли ми викликали патрульних, виявилося, що через внутрішні протоколи й таємність адрес кризових центрів, вони просто не мали чіткого алгоритму дій, як і куди везти жінку. Ми адреси Кризового центру в Кривому Розі теж не знали, хоча й не один раз влаштовували туди жінок в ситуаціях насильства.

Але таки змогли домогтися того, щоби поліція супроводила Оксану і нас до неї додому і дала їй змогу зібрати свої речі. Патрульні зайшли у квартиру разом із нею, «заблокували» співмешканця, який якраз повернувся, і дали їй можливість спокійно зібрати молодшого сина та найнеобхідніше. Далі везти відмовились, бо просто не знали куди. Тому ми вже за свій рахунок найняли таксі, разом із нею та дитиною доїхали до профільного відділку, і лише звідти її офіційно перевезли в Кризовий центр.

– Громадський сектор часто бере на себе функції «швидкої допомоги» там, де державна система дає збій. Які зміни, на твою думку, потрібні, аби такі ситуації, як у Оксани, не повторювались?

– Її випадок (а він один з дуже багатьох) вказує на величезну проблему, про яку ми говоримо на всіх рівнях: брак реальної, живої координації між різними службами, які мали б діяти швидко та злагоджено, коли мова йде про насильство. Коли патрульні, а саме їх викликають першими, через закриті внутрішні протоколи не мають чіткого алгоритму дій, куди везти жінку з дитиною, або коли заборонні приписи виписуються сім разів, а кривдник все одно продовжує побої й вибиває вдома вікна – це сигнал того, що система захисту потребує реформи.

Ми зі свого боку теж намагаємось змінити ситуацію – регулярно збираємо на спільні тренінги й робочі зустрічі представників поліції, медиків та соціальних служб, аби разом вибудувати той самий чіткий, покроковий механізм перенаправлення, де усі знають свою роль і діють миттєво. Бо насильство під час війни не має права бути «не на часі» чи списуватися на складні обставини. Захист прав жінки, її життя та безпеки має стати залізно автоматичним.

– Наталю, ти з таким болем розповідаєш про Оксану. Чому?

– Бо коли я дивлюсь на неї, я бачу колишню себе. Багато років тому я сама пройшла крізь насильство у першому шлюбі, так само восени босоніж рятувала себе і своїх трьох малих дітей, так само не розуміла, де шукати ту допомогу, і як взагалі мені можуть допомогти. Я знаю цей страх. І саме це не дозволяє мені мовчати чи відступати. Коли сьогодні до нас в Безпечний простір приходять дівчата, я готова стояти проти кого завгодно, аби вони отримали свій шанс бути в безпеці.

– Як зараз справи у Оксани? Вона все ще відвідує Безпечний простір?

– Вона побула в Кризовому центрі півтора місяця. Ми підтримали її продуктовими сертифікатами на перший час і відновили прийом АРТ. Потім разом з юристами організації «Право на захист» допомогли відновити спалений співмешканцем паспорт і подати на нього офіційну заяву. Виявилось, що він й до цього мав серйозні проблеми з законом, тож дуже злякався, відразу з’їхав з квартири і більше взагалі не з’являється.

Оксана з синами повернулася додому, влаштувалася на роботу за освітою – бухгалтеркою на велике промислове підприємство Кривого Рогу. Коли ми зідзвонюємося, вона каже: «Наташ, у нас удома настільки тихо, що я вже й забула, що таке взагалі буває».

– Що б ти порадила жінкам, які просто зараз переживають насильство і читають це?

– Не вірте, коли хтось говорить, що ви нікому не потрібні, або що ваш ВІЛ-статус чи будь-який інший діагноз позбавляє вас права на безпеку й нормальне життя. Не бійтеся просити про допомогу. Поліція, соціальні служби, правозахисні організації – всі мають працювати на ваш захист. І є ми. Ми завжди будемо на вашому боці.

– Наталю, дякую тобі за щиру й відверту розмову.